З прийняттям Конституції Української РСР 1937 р. найменування Генеральний прокурор було скасовано, ця посада почала називатися ? Прокурор УРСР. На відміну від Конституції УСРР 1929 р., де не розглядалися питання, пов'язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, Конституція УРСР 1937 р. мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визначалися засади судоустрою та порядок утворення органів прокуратури, проголошувалися основні принципи їх діяльності.

У Конституціях СРСР 1936 р. і УРСР 1937 р. було передбачено, що вищий нагляд за точним дотриманням законів усіма наркоматами і установами, як і окремими посадовими особами і громадянами, на територіях республіки здійснює Генеральний прокурор СРСР як безпосередньо, так і через Прокурора УРСР. Прокурор республіки і обласні прокурори призначалися Генеральним прокурором СРСР на 5 років, прокурори районів і міські прокурори ? Прокурором УРСР на такий же строк.

Проте нового положення про прокуратуру не було розроблено. Все ще продовжувало діяти Положення про Прокуратуру СРСР, затверджене постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 17 грудня 1933 р. Воно регламентувало й діяльність республіканських прокуратур, у тому числі в УРСР.

Неоднозначною у цей період була роль прокуратури. З одного боку завдання, які було покладено на ці органи, потребували від них здійснювати нагляд за додержанням законності, а з іншого ? прокуратура була складовою тоталітарної системи, ланкою репресивного апарату. Така подвійність нерідко приводила до драматичних подій і коштувала життя прокурорським працівникам. Достатньо навести таку сумну статистику: за період тридцятих ? початок п'ятдесятих років було репресовано, в більшості випадків розстріляно, дві третини військових прокурорів.

Осуду заслуговує діяльність на посту Прокурора СРСР у 1935-1939 рр. А. Вишинського, який, звичайно, не був першоджерелом репресій, проте не був і їх рядовим виконавцем. Вишинський став людиною Сталіна, виконавцем його волі на головній ділянці боротьби з опозицією. Поєднуючи в собі пост Генерального прокурора і високе звання академіка права, Вишинський не лише теоретично обґрунтував необхідність репресій проти опозиції, але всією своєю діяльністю надавав процесу правосуддя видимість законності на всіх його процесуальних стадіях: слідства, віддання до суду, судового розгляду. Нагляд за законністю слідства в органах безпеки був відсутнім, не здійснювався він і за законністю діяльності Особливої наради як при НКВС СРСР, так і на місцях.

Тоталітарна система ламала життя чесних, відданих справі людей, але більшість із них, у тому числі й працівників органів прокуратури, не зрадила принципам гуманності, добропорядності та законності. Одним із таких людей був розстріляний на підставі вироку виїзної сесії Верховного Суду СРСР від 2 жовтня 1938 р. прокурор Київського військового округу Євген Леонідович Перфільєв. Принциповий, досвідчений юрист хотів відстояти принципи законності у діяльності військових прокуратур, був не байдужим до долі людей. Перфільєв не міг погодитися з існуючими принципами діяльності органів НКВС, постійно зростаючим числом безпідставних арештів. Не міг погодитися і з директивою Головної військової прокуратури, яка вимагала від прокурорів вчасно викривати найбільш замасковані форми опору «класового ворога» та його «агентури». Перфільєв для підлеглих йому військових прокурорів КВО видає власну директиву, в якій вимагає «покласти край недостатньо серйозному ставленню до питань арешту, випадкам, коли працівники НКВС пропонують заарештувати «про всяк випадок, аби було легше розібратися».

На жаль, бездушна машина беззаконня і репресій обірвала життя цієї чуйної людини.

Про те, в яких жорстких умовах тоталітарного режиму працювали органи прокуратури, говорить хоча б той факт, що у двадцяті?тридцяті роки змінилося шість Генеральних прокурорів республіки, з яких п'ять було розстріляно, а один покінчив життя самогубством.

7 липня 1933 р. постріл обірвав життя Миколи Олексійовича Скрипника, доведеного до самогубства безглуздими звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі.

Характерним для того часу є приклад Василя Івановича Порайка, який обіймав посаду Генерального прокурора республіки з 1927 р. по 1930 р.

Цю людину було безпідставно звинувачено у державній зраді, репресовано і страчено. Коли у 50-ті роки минулого століття при його реабілітації Головною військовою прокуратурою СРСР вивчалися матеріали кримінальної справи, то з'ясувалося, що Порайко був звинувачений на підставі витягів з протоколів допитів по інших справах. Однак виявилося, що у більшості випадків протоколів таких допитів або взагалі таких кримінальних справ не існувало в природі. Більше того, не існувало, навіть, тієї військової частини, яку нібито Порайко намагався підбурити на зраду.

Особливе місце в історії Прокуратури УРСР займають роки Великої Вітчизняної війни (1941?1945 рр.). Порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни, фашистська Німеччина 22 червня 1941 р. віроломно напала на Радянський Союз. Розпочався новий етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої жорстокості.

Із введенням воєнного стану на території України значно розширилася мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24 червня 1941 р. було встановлено порядок здійснення нагляду прокуратури за рішеннями військових трибуналів.

Обласні та районні прокуратури прифронтової смуги були воєнізовані, а згодом на воєнний стан переведено практично всі ланки прокуратури республіки. Прокурори, що працювали у прифронтовій смузі, залишались у підпорядкуванні Прокурора УРСР, але здійснювали свою діяльність у тісному взаємозв'язку з військовою прокуратурою. Наказом Прокурора СРСР від 27 серпня 1942 р. апарат прокуратури республіки було реорганізовано в оперативну групу Прокуратури УРСР. Надалі частина працівників прокуратури була призвана до лав Червоної Армії, евакуйована і продовжувала свою роботу в органах Прокуратури РРФСР та інших республік. Чимало працівників органів прокуратури України загинуло на полях війни. Згадаємо деяких із них поіменно:

Бондаренко А.Я. Бородавченко Ф.П. Бєляєвський П.Т. Будник П.Є. Бортник Е.П. Вакуленко П.М. Веринський І.А. Головін М.С. Горбач С.С. Ганяйло І.П. Дорошенко А.Я. Давиденко Г.А. Кошляк С.Н. Новіков М.М. Кошелєв О.Г. Кочемазов В.П. Кодинський Д.Д. Кагамлицький О. Котомкін О.Г. Лисенко А.Н. Миронов П.М. Мацетанюк І.І. Мілов П.Т. Мілокум К.А. Недевиченко М.М. Попов В.В. Повигко Г.П. Сенкевич Ю.Ф. Свистун М.О. Сталіненко В.І. Токгауз М.Б. Чайковський О.Ф. Чинчик В.У. Чувпило Б.С. Чикинда Д.С. Щербаков Є.І.